Допоможемо історикам (Магдебурзьке право в Борисполі)

"Ой у полі, та й у Боришполі, там сиділо три козаки у неволі", — співається в старовинній пісні... Поселення на колишньому Борисовому полі утворилося тоді, коли вже минули спустошливі татарські набіги, коли, як зазанчав історик Андрій Стороженко, "нинішній Переяславський повіт Полтавської губернії почав помалу втягуватися в сферу влади польської держави". Це був період, коли на зміну лісам і болотам (традиційним місцям полювання і збирання — головних занять населення) прийшли землеробство і випас худоби, а це стало можливим тільки у відносно мирний час. В історичних джерелах про Бориспіль (Боришпіль) згадується вперше в 1590 році, причому в польських хроніках, коли варшавський сейм, піклуючись про заселення своїх прикордонних порожніх земель, відомих під ім'ям "Дикого поля", надав королю Сигізмунду III право вільно роздавати "заслуженим особам шляхетного стану" безгоспні урочища. У їх числі опинилися і "Борисполе з селищем Іваньківським". У тому самому 1590 році на місцевостях, що належали якомусь міфічному Борису, поселення ще не існувало. Це було саме урочище, яке польська держава хотіла заселити, щоб перетворити витрати на утримання безлюдної прикордонної пустелі в доходи. Через шість років вже заселене містечко корона перетворила на удільне, передавши у власність королю разом з відомим нині містечком Трахтемирів. У цей же період тут ще проживали козаки, що не бажали підкорятися жорстким порядкам, що вводилися польським урядом. Зупинимося докладніше на тому, що пережив Бориспіль, так часто змінюючи своїх господарів в епоху пізнього середньовіччя. Спершу примхливий і вельми деспотичний король Сигізмунд III наказав Станіславу Жолкевському винищити всіх непокірних козаків, щоб встановити свої порядки, призначив навіть місцеву владу, яку до певного часу очолювали "згідливі" козаки — далекі нащадки жителів найближчих околиць, що уціліли від татарських набігів. Власністю цього польського короля містечко залишалося недовго. В 1629 році воно вже належало дочці Жолкевського – Софії Данилович. Ймовірно, таким чином король віддячив полководця й гетьмана Станіслава за розгром козацького руху під керівництвом Наливайка і Лободи. Колишнє бунтарське поселення скоро отримало статус поселення з правом проведення в ньому “торгів по понеділках і четвергах та двох ярмарків: на Хрещення і на Святого Іллю”. Наступним етапом розвитку населеного пункту було те, що він почав називатися містечком Бориспіль (тобто не Борисове поле, а Борисове місто). Тоді ж місто отримало і Магдебурзьке право — можливість самоврядування. Звичайно, місто — це звучить занадто гордо. Наприклад, в 1628 році в ньому було всього 74 будинки і 370 жителів, в 1801 році — 3 258 жителів. У той період, дізнаємося з "Топографічного опису Малоросійської губернії", "в містечку Бориспіль торги бувають по недільних днях, а ярмарок в році дві, що продовжуються по одному дню; перша на Сирному тижні, друга вересня 20-го, на оних з'їжджаються з міст купці і промисловці зі своїми товарами". 110 років тому населення Борисполя складало всього 6569 жителів. У 1892 році читачі історичного альманаха "Кіевская старина" отримали щедрий подарунок. У ньому вперше були обнародувані "акти мейського уряду", що стосуються вельми непростого з усіх сторін ХVII сторіччя, а отже, до найдавнішої історії цього чудового містечка. Книга Бориспільських актів довгі роки зберігалася в бібліотеці барона Шодуара в містечку Івниця Житомирського повіту Волинської губернії. Ось що дізнаємося ми завдяки невідомому любителеві старовини, який ще в XVIII сторіччі врятував "мейські акти" від загибелі в якій-небудь печі і зберіг для нас з вами. Отже, з 1637 року в містечку призначалися бориспільські старости. Історія зберегла їхні імена: Ян Кухарський, Варфоломій Ярунтовський, Осташ, Матушкевич, Никифор Букаша...

Війна під орудою Богдана Хмельницького покінчила з польськими порядками. Правда, не відразу. Вже в 1649 році в Борисполі з'явився сотник війська Його королівської милості Запорізького. Серед сотників зустрічаємо імена Антона Герасименка, Семена Світличного, Василя Волочая, Григорія Гаркуші та інших. Епоха "руїни" не пройшла безслідно і для Борисполя. Так, в 1658 році київський воєвода Шереметєв "випалив і висік Бориспіль, відбивши від Києва Данила Виговського". Містечко тоді перейшло під владу Москви. Проте трохи пізніше його відбили поляки на чолі з Андрієм Потоцьким. Потім знову Бориспіль відійшов до Росії. Ян Казимир узяв його восени 1663 року. І так далі. Тільки з утворенням так званої "української лінії" Бориспіль став звичайним селом, втратив своє стратегічне значення і пережив далі все те, що було пов'язане з тонкощами непростого процесу злиття Малоросії з Великоросією.

Мейським урядом триста років тому називалося міське самоврядування, організоване відповідно до Магдебурзького права. Засідав "уряд на місці звиклім судовому", в особливо влаштованому будинку, що називається магістратом або ратушею. Повне міське самоврядування, відзначала "Кіевская старина", складалося з двох присутственних місць. По-перше, "з мейської ради з райців під головуванням бурмістра, яка повинна була збиратися у міру потреби але не рідше, як щонеділі, в ратуші, і радитися про суспільні потреби, а саме про те, щоб в місті не було дорожнечі на їстівні запаси, щоб міри і ваги були правильні, щоб в місті не відбувалося бійок і буйств, щоб ніхто не утискав вдів і сиріт, щоб не велося азартних ігор в карти, кості тощо, щоб справно надходили доходи в скриньку месткую" ("мейський" — спотворене, від слова "месткий", тобто міський). По-друге, в "уряд" входила "колегія "лавників" і присяжних під головуванням війта, яка повинна була творити суд, причому присяжні ухвалювали рішення у певній справі, а війт тільки його оголошував". Відомо, що в Саксонії присяжних в кожному місті було одинадцять, війт же вважався дванадцятим, тобто це була модель, що нагадувала собор одинадцяти апостолів, окрім Іуди, зі Спасителем на чолі. Пізніше їх число зменшилося до трьох-чотирьох засідателів. У невеликих містечках України, за браком людей, обидві "палати" збиралися одночасно у складі одних і тих же осіб.

Посадові особи міського управління були виборними і вступали в свої обов'язки, починаючи з першого дня Великодня — Світлого Воскресіння Христова, обираючись або переобираючись щорічно. Через те, що містечко Бориспіль було дуже малим, питання міського господарства там не розглядалися зовсім. Для бориспільців "уряд" був, по суті, інстанцією цивільного і кримінального суду, а також слугував нотаріальною конторою. Найчастіше "Мейському уряду" доводилося вислуховувати заяви сторін про здійснення між ними операцій купівлі-продажу нерухомого майна: землі, будинків. Наведемо приклад такої справи, що відбулася в 1666 році: "Предо мною, Евстафием Подгайным, на тот час будучи войтом, и при мне заседаючим бурмистрами Матвею Щоце, Хведору Синявским, Андрею Малому, зазнал ясне, явне и доброволне Иван Сокол тими словы, жем купил ниву у Гапки Самойлови сестри за готову суму готових грошей личби литовскои, золотих дви. На счо просил нас, абисмо тое казали до книг меских записат. Ивану Соколу волно ему, як свое власное, волно дати, дароват, либо на церков дат. Был при том делу Иван Дудка, Андрей Даниленко и инших людей зацних и веры годных. Що есть и записано". Висловлюючись сучасною мовою, купив Іван Сокол ниву, заплатив гроші, будучи при повному розумі, підтвердив все це у присутності місцевої влади й інших поважаних співгромадян. Факт купівлі-продажу попросив записати в міську книгу. З моменту письмового свідоцтва подібні операції отримували повну юридичну силу. Ставши власником, Іван міг розпоряджатися своєю нивою як завгодно: продати, подарувати, передати церкві...

Займався "уряд" і розслідуванням причин розлучень, крадіжок, розбоїв, навіть вбивств. Останні, правда, траплялися украй рідко. Зберігся документ, датований 23 травня 1665 року, де повідомляється дійсна причина розірвання шлюбу Лук'яна Лихолапа і його дружини. Причина, між іншим, вельми "серйозна". Наведемо цей документ в адаптованому для сучасного читача вигляді. "Лук'ян Лихолап просить нас (уряд) щоб ми письмово підтвердили, що він позбавляє свою дружину права бути заміжньою за ним, оскільки та осоромила його, вкравши одяг у Носачихи. Лихолап, оскільки дружина його не зазанала докорів сумління від зробленого мерзенного вчинку і ніськільки не розкаюється в скоєному, заявив, що не хоче мати такої дружини, "кгди она с тих злих речий виводу себе не даст, а ежели бы дала вывод, же не она тому ест причинцею, можна бы тому реч, а тепер ее цураются и не хочу за жену меть; а дети мое при мне нехай зостают". Уряд, вислухавши останні слова "иж я цураюся ее", звелів записати їх своєму писарю і справу закрити.

Як судова інстанція, "мейський уряд" Борисполя вирішував спірні питання. Наприклад, "про правильний поділ городу між Ганною Шолудченковою і її ятровкою Романихою", про те, чи "вірно маляр Данило продав свій будинок Івану Андрійченку" тощо.

Фіксував "уряд" і точну кількість конфіскованого з тих або інших причин майна. Так, 21 січня 1663 року сотник Григорій Гаркуша наказав відібрати церковне майно у священика Корнилія, що служив в Свято-Микільській церкві. "Ведомо чиним тем писанием, теперь и на потом будучим, поскольку мы, будучи высланными до отца Корнилия для отобрания вселякого добра... Отобралисмо на перед крест сребный с столцем сребным, кадильницу сребную, келех сребный 1, таблиц сребных 7, гривенок разносделанных 5, миска сребная, звезда сребная, крестиков малых 7, ягнусок еден; монисто кораловое, крижиков сребных два; червоный золотый; перетенков два: один щирозлотный, а другий сребный; другое монисто копейковое из кришталями, локот чотыри и чверть; монисто третье колеровое из кристалами; Евангелие напрестольное, сребром оправне; аиров два... служебник великий Киевский, паникадило спежевое, дзвонов пять, лихтаров 3, грошей коп пят литовскои личбы, рыз трое, завесов малых и великих семдесят и два, полмисок 1, великий, лоханя великая, лихтар спежовой другий" тощо. Залишили отцеві Корнилію ложку і "келех" олов'яні, хрест дерев'яний та кадило. справжня причина такого грабежу нам невідома, але мабуть, за отцем Корнилієм трапився який-небудь серйозний гріх. Всі відібрані речі (більше 100 предметів) були цим же документом передані отцеві Єсифу, який очевидно став новим отцем церкви Святого Миколи...

Бурмістр Максим Таратута 22 листопада 1622 року поскаржився в "уряд" на те, що козак Тишко, родом з Березни, вкрав з млина отця Бакума, священика Свято-Пречистенської церкви жупан. Козак "не мог виводу з собе дати слушного, кидаючи то так, то он-як; а мы яко вряд, постерегаючи такого злодейства, казалисмо его березиною побить". Застосування тілесного покарання було звичною справою. Особливо воно заохочувалося тоді, коли винуватець через свою бідність не міг відкупитися від того, кого образив чим-небудь матеріальним. Правда, на відміну від досвіду багатьох міст і містечок Європи, страти на українських землях не були масовим явищем. Тільки в окремих випадках вони здійснювалися публічно, так би мовити, "для науки".

Козак Омелько давав 5 лютого 1663 року свідчення, що "продав міщанинові Ониську Рудченку коня не краденого і не доморощеного, а купленого ним в Переяславі у москаля". Омелько просив записати це свідчення в "урядову книгу" і зробити це в присутності не лише начальства, але й свідка купівлі — якогось Артюха, який проживає в Переяславі на вулиці Хрестовій. Мабуть, були сумніви щодо цієї конячини, адже дуже часто конокрадством займалися цигани, які збували свій крадений товар майже за безцінь.

Цікаво, що знайомився "уряд" і з документами, які отримував в наказовому ультимативному порядку зверху. Деякі з них він зобов'язувався обнародувати. Так, наприклад, гетьман Іван Брюховецкий написав і наказав зачитати вголос всім жителям Борисполя, знаходячись "в таборі Переяславлем, юлія 24, 1663 року" Універсал про те, щоб ніхто не кривдив козака Павла Рустановbча, якого узяв під свій захист: "Сурово приказуем, абысте Павлови там в Боришполю в дому его и фолварках, в конях и волах, и во вшеляких добрах, и в полях засеянных, не важилис и не могли наменшое кривды и шарпанины чинити, а если бы что и позабирано было по сей час, тое все зараз поворочено было, конечно, без жаднои одволоки".Таке високе заступництво, мабуть, пояснювалося особливою прихильністю гетьмана до козака. Можливо, зв'язували цих людей сумісні воєнні походи в минулому.

Серед документів "мейського уряду" Борисполя збереглися і такі, які є справжніми багатоденними судовими засіданнями, де розглядалися, наприклад, "справа про крадіжку Грицьком Плугатарем копиці вівса у Каленика Лещенка", "справа над тими, що вкрали чужі речі під час пожежі в Борисполі Кындратом Федоренком і Юрком Андрєєнком", нарешті, "справа про вбивство довбиша з полку Думитрашка-Райчі Василя Іваном Кученком". За суворими правилами тих років вбивць страчували без винятку, злодіїв випроваджували за межу міста із забороною коли-небудь приходити сюди знов. Такі жорсткі правила, як би там не було, сприяли низькому рівню злочинності. Крім того, виховане на принципах порядності населення різко засуджувало будь-які злочини проти особи і приватної власності, чому свідоцтва — витяги з документів, наведених вище.

На щастя для істориків і всіх любителів старовини вцілілі "акти мейського уряду Борисполя" можуть послужити непогану службу і нинішнім охоронцям законності і правопорядку, а також законодавцям, адже не секрет, що беззаконня не сприяє зміцненню моральних і етичних основ суспільства, робить його байдужим до "ближнього свого". Як наслідок — "маємо те, що маємо".

Документи Бориспільського "уряда" цікаві для сучасника з багатьох причин. По-перше, з них ми дізнаємося, як застосовувалося Магдебурзьке право на українських землях, як був влаштований місцевий суд. По-друге, дуже важливо знати, які порядки існували в Лівобережній Україні під час як польського, так і московського панування. І третє, мабуть, найцікавіше. Акти Бориспільського "уряду", створені в період і польського, і московського панування, і навіть в "міжсезонні", свідчать про головне: народні маси дуже пасивно ставилися до зовнішніх подій, що зачіпали тодішню Малоросію. В той час, коли йшла відчайдушна боротьба за владу між гетьманами по смерті Богдана Хмельницького, і відбувалися кровопролитні війни, життя бориспільського хлібороба було цілком звичним: він орав, пас худобу, торгував, проводив тяжби, ділив або заповідав майно, ухилявся зрідка від трудового шляху і здійснював крадіжки, грабежі та вбивства…

За матеріалами газети "Киевский телеграфЪ"

Інші статті розділу

Трохи історії

Провидці погоди

Гетьманська церква (с. Сулимівка)