Кінець ХVII, а особливо початок ХІХ ст. ознаменовані значним зростом національного самоусвідомлення та духовним відродженням давньої історичної минувшини, етнічних особливостей більшості народів Європи. Цей європейський ренесанс був природною реакцією на утвердження нової господарської системи, коли потужно насувались індустріалізація, капіталізація, інтернаціоналізація, урбанізація і космополітизм. Тому в середовищі інтелігенції дуже гострим було питання духовного самозбереження етносу.
Ці процеси на поч. ХІХ ст. в Україні відчутні дуже слабко. Австрійський та російський імперський тиск зверху та польський шовіністичний зсередини утискали щонайменші паростки українського культурного відродження. Але вітчизняна інтелігенція, хоч і малочисельна, напрацьовувала крок за кроком психоетнічні засади української нації. І вже в середині ХІХ ст. політична ідеологія українського народу (за сучасною термінологією – національна ідея) мала своє літературне втілення: “Исторія Русов или Малой Россіи” та “Закон Божий (Книга буття українського народу)”, твори Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова. Це був лише початок…
У 1872 р. “Киевлянин” надрукував статтю “Малорусское племя” П.Чубинського. Стаття не лише розкривала безпосереднє бачення автором генези українського народу, а й була підсумком діяльності багатьох вчених у вивченні проблем походження українського етносу. Визначною ця подія була через те, що, спираючись на численні факти, фіксовані на Правобережжі в західних українських регіонах, автор стверджував автохтонні корені мови та культури українців, час яких вимірюється тисячоліттями. Це висновок на той час, а наближався 1876 рік, рік Емського указу про заборону всього українського, був чи не найсміливішим вчинком, бо поставав на противагу валуєвському циркуляру (1863 р.), який cтверджував, що “никакого особенного малоросийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши”. Тож, ким була ця людина, автор статті “Киевлянина” за 1872 рік?
Павло Платонович Чубинський – із не дуже заможних дворян, народився 27 січня 1839 р. у селі Чубинка біля м. Борисполя Київської області (на той час Переяславського повіту Полтавської губернії). Навчався в Другій київській гімназії, після закінчення якої – на юридичному факультеті Петербурзького університету.
Надалі Павло Чубинський досліджує минуле українського народу. Він готує дисертацію: “Спадщина за народними звичаями”, публікує різнотематичні статті та рецензії в “Основах”, “Киевских губернских ведомостях”, “Черниговском листке”. Після закінчення університету повертається до Києва і деякий час вчителює у приватному жіночому пансіоні та збирає українознавчі матеріали на теренах сучасної Київської області, головним чином на рідній Бориспільщині. Результати досліджень побачили світ у вигляді статей: Чубинський П. “Из Борисполя (значение могорыча в договоре; хозяйственные товарищества; наем работников)” (Основи №10, 1861); Чубинський П. “Несколько слов об обычае и о значении сказок, пословиц и песен для криминалиста”. Самі назви демонструють неординарність наукових підходів у дослідженнях. “Программа для изучения народных юридических обычаев” (Киевские губернские ведомости, 1862) – заклик до широкого загалу про вивчення проблеми.
Серед літературних творів – вірш-гімн “Ще не вмерла Україна”, який було написано влітку 1862 р. під впливом сербського патріотичного гімну “Гей, слов’яни”. Ще ненадрукований вірш співала патріотична молодь “Київської громади” на зібраннях, неодмінними учасниками яких були сербські та болгарські студенти Київського університету та Київської духовної академії. Вірш співали спочатку на мелодію сербського гімну, згодом на мелодію Миколи Лисенка. 1863 р. вірш П.Чубинського без підпису було надруковано у львівському часопису “Мета” № 4 разом із віршами Т.Шевченка “Мені однаково…”, “Н.Костомарову”, “Заповіт”. Було багато перевидань, внаслідок чого текст зазнав кардинальних змін. Канонічний текст було нелегально перевезено до Західної України завдяки п. Павлину Свєнціцькому, учаснику майбутнього польського повстання 1863 р. У цьому тексті головний наголос зроблено на заклику лицарства-козацтва, героїв минувшини, який застерігає, щоб українцям під час “Весни народів”, боротьби більшості європейських народів за свою національну державність – “не втратить марно нам / свого юнацтва…”.
Для кращого розуміння закладеного глибокого патріотичного змісту твору у першому варіанті було зроблено акцент на зверненні до пам’яті героїв Козаччини та Гайдамаччини (Наливайка, Залізняка та Трясила), а в одному з останніх варіантів – “Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону. В ріднім краю панувати не дамо нікому”.
Повний варіант першої публікації вірша такий:
Душу, тіло ми положимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарас Трясило
Кличуть нас изъ могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марне намъ
Своєго юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний наш гетьмане!
Нащо віддав Україну
Москалям поганим,
Щоб вернути її честь,
Ляжем головами,
Назовемся України
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
Душу, тіло и д.
Його слід порівняти з текстом модифікації наведеної вище публікації:
Ще не вмерла України і Слава, і Воля.
Ще нам, браття – українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому.
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся Волі в Україні пісенька розляже.
За Карпати відіб`ється, згомонить степами,
України Слава стане поміж народами.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Безсумнівно, саме ця модифікація, особливо слова “від Сяну до Дону”, надихнули до натхненної творчої праці достатньо відомого широкому колу фахівців композитора, представника Західної європейської т.зв. “Перемишльської” музичної школи Михайла Михайловича Вербицького, українця з Надсяння, і він написав музику до слів “Ще не вмерла Україна”.
Мандруючи околицями Києва, селами Київщини, П.Чубинський з колегами вів розмови з селянами про волю, про минувшину, про стихійне лихо для українського села – незаконні військові постої, які українцям накинув російський царат, про кріпаччину, яка спустошує душу та знищує моральність тощо. Врешті-решт уся ця діяльність, а ще відвідання могили Т.Г.Шевченка 13 червня 1862 року, “спів підбурливих пісень” (тобто українських народних), вдягання українського національного одягу, донос Ф.Трепова, від домагань якого Павло Платонович як правник захищав селянську громаду тощо, стали підставою призначення таємного слідства.
Петербурзька слідча комісія винесла свій вердикт: “вислати його на життя в одне з повітових міст Архангельської губернії під нагляд поліції”. Друзі вмовляли П.Чубинського емігрувати. Але Павло Платонович був переконаний, що із заслання він обов’язково повернеться додому, а з еміграції – ніколи: або загине, або втратить свою “українськість”.
Коли нарешті настав час, друзі провели Павла Платоновича аж до Броварів, а далі у супроводі квартального наглядача він відбув на поселення в Архангельський край, куди через 70 років висилала більшовицька влада українську інтелігенцію і де її фізично нищила. Поліціянт, який супроводжував П.Чубинського до Архангельська, повернувся до Києва українофілом – вплив спілкування з переконаною, натхненною, інтелектуальною людиною.
Завдячуючи своїм інтелектуальним здібностям, професіоналізму, високій моральності та порядності, тобто тим рисам, які не були притаманні архангельському чиновництву, засланий спочатку був слідчим суду м. Пінеги, а згодом секретарем статистичного комітету та одночасно чиновником з особливих доручень губернаторської канцелярії. П.Чубинський очолював будинки для сиріт і бездомних, редагував газету “Архангельские губернаторские ведомости”. Тобто він жив активним і сумлінним життям людини, талант якої виявляється геть у всьому, за що б вона не бралася. Протягом семи років заслання Павло Платонович завжди з цілковитим розумінням та співчуттям ставився до знедолених царатом росіян та автохтонних народів Півночі. Проте він не мовчки співчував, а безпосередньо доклав максимальних зусиль до розробки певних напрямків суспільних наук, яких не існувало, і до вдосконалення інших. Крім того, Павло Платонович ніколи чи то в роботі, навчанні, боротьбі за національні, нехай романтичні, ідеали не був самотнім: у засланні його оточували земляки-однодумці, росіяни і представники інших націй з аналогічними поглядами, мріями, бажаннями. Він був інтуїтивістом і притягував до себе гарних людей. “Семь лет я трудился на Севере для русской науки и правительства. Не стану перечислять моих трудов, но они показали, насколько я интересовался населением великорусского и финского племен. Помимо этнографии, я коснулся всех отраслей экономического быта народа, и заметки по этим вопросам послужили предметом многих представлений г[оспод] губернаторов; и даже до сих пор случается встречать в газетах правительственные распоряжения, вызванные давними представлениями, которые возникли по моей инициативе. Я работал на Севере без устали и доказал мою любовь русскому народу.” Проте ж я українець і завжди ним був – так і відчувається, що це хотів сказати П.Чубинський вже перед смертю.
Високофахову наукову роботу “політичного злочинця” в статистичному комітеті помітили і запросили до столиці, де Російське географічне товариство доручило йому значно розширити масштаби своєї діяльності, провести обстеження і оцінити стан хліборобського та лляного виробництва й торгівлі на півночі Росії. П.Чубинський об’їздив Архангельську, Вологодську, В’ятську, Пермську губернії, проаналізував результати і через п’ять місяців видав грунтовний науковий звіт. Рівень виконаної роботи вразив, і керівники Російського географічного товариства розпочали клопотання про реабілітацію, а також про те, щоб доручити П.Чубинському створення в Києві Південно-Західного відділення Російського географічного товариства на зразок Сибірського, Кавказького тощо.
Після повної реабілітації і зняття поліційного нагляду в 1869 р. Російське географічне товариство доручило П.Чубинському очолити етнографічно-статистичну експедицію на Південь Російської імперії – у Південно-Західний край: Волинську, Київську та Подільську губернії. У Києві він зорієнтував учасників експедиції на завдання наукового характеру, метою експедиції визначив: згуртуватися київській науковій молоді навколо ідеї поглибленого вивчення народної культури і початків вивчення українознавства. Саме ця експедиція і багатопланова робота в ній талановитого вченого-енциклопедиста заклали засади етнографічного українознавства.
Здатність занурюватись у глибину проблеми, можливість розглянути її на багато кроків уперед, аналізуючи перспективу, – це риси справжнього вченого і вони найбільш притаманні Павлу Платоновичу. Якими б значущими не були сьогодні теоретичні розробки народознавства, наразі пріоритет комплексного підходу у вивченні оригінальності та психоетнічних настанов етносу завжди буде за П.Чубинським. Свідченням цього є результати, отримані очолюваною ним експедицією в 70-х роках ХІХ ст., а також діяльність Київського відділу Російського географічного товариства.
Слід зауважити, що українознавство досі не має аналогів працям П.Чубинського, бо в них присутня оригінальність, неординарність і аналітичність, співставлення традиційно непорівнюваних поглядів. Наприклад, “Понятия и представления южнорусского народа о светилах, выраженные в пословицах и поговорках” – доповідь на одному з перших засідань Київського відділу Географічного товариства. Це ж треба лише усвідомити, що коли всьому світу накидається розуміння того, що цього не було, нема й не може бути, а колишній “в’язень сумління” привселюдно розповідає, що цей народ був та ще й мав свій власний світогляд і дивився він в небо не очима античного грека або “просвіщеного” західного європейця ХVІІ ст., а дивився він емоційно, національно-свідомо. Цю містичну минувшину, “романтичне дитинство” етносу прагнув розгледіти дослідник і радістю побаченої чарівності поділитися з іншими. Але як це не дивно, затятим опонентом виявився М.Драгоманов. Опонентами в інших питаннях виступало багато охочих до критики і серед них Х.Вовк (Волков) та І.Срезневський. Це й не дивно, бо їм було складно відтворити те справжнє, глибинне генетичне відчуття психоетнічної пам’яті, яка несміливо пробуджувалась у дослідженнях Павла Платоновича Чубинського.
П.Чубинський за час діяльності своєї експедиції коли сам, коли з помічниками або лише помічники обстежив Київський та Черкаський повіти, Подніпров’я, Житомирщину, Поділля, Бессарабію, Мінську, Гродненську, Сідлецьку, Волинську губернії тощо. Було охоплено чимало місць раніше зовсім недосліджених, які на етнографічній мапі українського етносу становили суцільну невідомість: обряди, повір’я, приказки, замовлення, казки, архаїчні звичаї, прикмети, легенди, ігри, матеріали до звичаєвого права, діалектів, об’єктів побуту тощо. Було здійснено комплексне дослідження реліктів, міфологізованих психоетнічних засад українців, а також основні родинні обряди (весілля, народження і поховання), аграрне річне коло, побував у місцях компактного поселення українців, які до того часу були “terra incognita” і ще багато чого записано та опрацьовано.
Павло Платонович поєднував у собі поетичне мрійництво і жорстокий реалізм правника. Він був ученим-аналітиком, чудовим оповідачем, справжнім лідером і душею товариства: “Стоїть переді мною могутня постать […] Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами, високим чолом тип організатора, який добре знає те, що організує, вміє володіти людьми і проводить свою справу через усі перешкоди” – Софія Федорівна Русова (Ліндфорс) про П.Чубинського. Кожну зустріч з однодумцями, а особливо з молоддю Павло Платонович використовував для залучення до наукової українознавчої діяльності. Найхарактернішими рисами його були безкорисливість і повна відданість справі. Доклавши багато зусиль до створення в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, він не прагнув керування, а коли відчув тиск антиукраїнських обставин, які прагнули завадити науковій діяльності товариства, залишив офіційну посаду.
На першому засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві під головуванням генерал-губернатора О.М.Дондукова-Корсакова головою відділу було обрано Г.П.Галагана. З доповіддю про основні напрями діяльності виступив П.П.Чубинський. Уся подальша діяльність відділення свідчить про те, що це була структура, яку слід вважати не лише прообразом Географічного товариства України або Інституту географії, а й Української академії наук.
Засідання Південно-Західного відділення відбувались у будинку Г.Галагана чи в приміщенні Київської контрольної палати. У діяльності відділення найактивнішою була етнографічно-статистична комісія, яка удосконалила програми і методики, розроблені П.Чубинським з колегами ще для експедицій. Комісія під керівництвом П.Чубинського в ніч з першого на друге березня 1874 р. здійснила перепис жителів м. Києва, виконано його було методом наукового аналізу. Важливим з того перепису є факт, що велика частина киян визнала рідною мовою українську – для різнонаціонального складу киян це був вражаючий факт...
З однієї з поїздок по Чернігівщині П.Чубинський привіз до Києва кобзаря Остапа Вересая. Павло Платонович усвідомлював, що кобзарське мистецтво О.Вересая – це феномен української давньої традиції. О.Русов записав увесь його репертуар і надалі він детально вивчався.
Етнографічно-статистична експедиція в Південно-Західний край, здійснена П.Чубинським в 1869 – 1870 рр., накопичила велику кількість різноманітних матеріалів, опрацювання їх тривало декілька років. За сім років, з 1872 до 1879р. було підготовлено з допомогою П.Чільтербандта та М.Костомарова і надруковано сім томів у дев’яти книгах (перший та сьомий томи мали по два випуски). Загальна назва матеріалів: “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край снаряженной императорским русским географическим обществом. Юго-Западный отдел. Материалы и исследования собраныя д.чл. П.П.Чубинським. С.-Петербург”, крім того було видруковано ще й “Календарь Юго-Западного края”.
Ще після виходу перших томів у 1873 р. Російське географічне товариство нагородило Павла Платоновича золотою медаллю, оцінивши його працю у “нагромадженні колосального матеріалу для вивчення побуту, юридичних звичаїв та народного життя південно-західного краю”. Міжнародний конгрес у Парижі в 1879 р. присудив П.Чубинському за всі сім томів “Трудів” також золоту медаль. Те саме було зроблено і в Росії присудженням Уварівської премії.
Перший том “Трудов” мав два випуски і різниця між їх виходами з друку п’ять років, це сталося через велику кількість матеріалу, який потрібно було детально систематизувати: приказки, прислів’я, документи про чаклунство в Україні, народна космогонія тощо.
Другий вийшов з друку передостаннім – у 1878 р. Увесь том – польові записи: триста нових текстів казок, більшість яких – героїчний український епос. Цікава заувага Павла Платоновича, що розповіді про “реальних” чорта, упиря, мерця, русалку, лісовика страшні. Але ж поетичний вимисел казки подає їх у зовсім іншому світлі: людина стоїть над ними, перемагає їх, спостерігаємо звільнення людини від страху та небезпеки.
Третій том – дані про народний календар з обрядами та звичаями, які є поетичним висвітленням психо-генетичного коріння землеробської свідомості українського етносу.
У 1877 р. побачив світ четвертий том з унікальними записами родинних обрядів та звичаєвих традицій українців. Важливе місце займає весільний обряд. У кожного народу він є концентрованою картиною світу, наочно висвітлене життя етносу, його світоглядні засади. Представлено 1943 весільні пісні з 4000, зібраних експедицією.
Четвертий та п’ятий томи – це зразки класичних робіт з народознавства. П’ятий том має 1209 с. і 1884 словесні тексти, в упорядкуванні його взяв безпосередню участь відомий учений, глибокий аналітик Микола Іванович Костомаров. Тут зібрані інтимні, гумористичні, сатиричні, соціально-побутові українські пісні тощо.
Усі п’ять перших томів побудовані на висвітленні фольклорного матеріалу.
Шостий том – узагальнення зібраних експедицією матеріалів традиційного звичаєвого права. Аналіз цієї галузі народознавства унікальний, він оригінальний для світової практики. Це є фундамент правничого українознавства, а з іншого боку – це ініціювання досліджень з народної психології в українознавстві. Лише за цей том Павлу Платоновичу Чубинському мали б присвоїти наукове звання. Ще в 1862 р. після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету, П.Чубинський розробив програму збору матеріалів про народні правові норми та звичаї і з того часу досліджував цю тему. Програма не була виконана повністю, проте частково її результати опубліковані 1869 р. у Санкт-Петербурзі під назвою “Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии”. Вивчаючи в Архангельській губернії традиції народного звичаєвого права, П.Чубинський долучив до роботи П.Єфименка і результати цієї діяльності було опубліковано в 1869 р. в “Известиях Русского географического общества” у п’ятому томі, а рецензію на звіт – у четвертому томі.
П.Чубинський задекларував у своїй роботі зі звичаєвого права, що на основі природних моральних критеріїв та раціонального громадського співжиття етнос здатен виробити такі правові норми, які регулюють людські стосунки як у родині, так і в межах громади, суспільства і здатні виходити на міжетнічні взаємини. “Право не неизменно, оно развивается: историческая жизнь, географические и экономические условия дают характер обычаям и понятиям данного народа”.
Сьомий том має два випуски. У другому випуску певне місце відведене характеристиці звукових, граматичних та діалектичних особливостей української мови. Дано характеристику антропологічних даних українців з проаналізованих матеріалів лікарських карток рекрутських комісій. Як перший, так і другий томи стосуються спостереження психоетнічних особливостей поляків, євреїв, росіян та українців в умовах конкретного регіону на території України, їхні психоадаптаційні можливості, які сприяють порозумінню з сусідніми етносами, а також консервативні риси, які заважають взаєморозумінню.
Трохи було розглянуто побут етнічних німців, чехів, греків та циган в Україні. Але крім українців глибоко було розглянуто побут євреїв. Вперше було проаналізовано психоетнічні особливості, поведінкові традиції тощо євреїв в Україні, а головне – розглянуто ті консервативні, архаїчні риси, які заважають цьому етносу жити спільним життям із сусідами, а не дистанціюватися і сприймати місце свого проживання як тимчасове і не варте уваги. Павло Платонович спробував розглянути єврейський етнос в Україні неупереджено, тобто так, як розглядається український чи польський, російський чи німецький – і критично, й аналітично. Тоді існувала певна упередженість (вона існує і сьогодні) і про неї говорив відомий класик сіонізму, філософ, політичний діяч (народжений в Одесі) Зеєв Жаботинський. Він вважав, що існує стан, в якому обговорення найнезначнішого питання стосовно євреїв виголошується антисемітизмом і вважав це комплексом меншовартості, а від такого хворобливого світосприйняття може вилікувати повноцінне національне відчуття, адекватне почуттям інших народів. Так от, більше ніж за 50 років до висловлювань З.Жаботинського П.Чубинський зібрав і проаналізував у 7-му томі великий обсяг етнографічного матеріалу стосовно єврейського етносу в Україні.
Коротко висловлені матеріали семи томів “Трудов” не можуть передати всю ту наукову глибину, закладену в них, але пріоритетність комплексного підходу до українознавства безсумнівна.
У червні 1876 р. з прийняттям цього антиукраїнського указу було закрите Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, багато його членів опинилося в еміграції – М.Драгоманов, Х.Вовк (Волков), С.Подолинський тощо, а “старого відомого націоналіста-революціонера” П.Чубинського “запросили” на роботу до Петербурга. Не за північне коло і не до Менгишляху, а до столиці під “турботливий” нагляд. Петербург зробив з Миколи Гоголя великого російського письменника, а от з Павла Чубинського – дрібного чиновника у міністерстві шляхів сполучення. Кожному своє! Після “достойной оценки”, як пише його сучасник, у Петербурзі “поразил его удар, который заставил его выйти в отставку […] Возвратившись на родину, он сначала жил в своем хуторе, а потом в Киеве. В 1880 г. с ним случился новый припадок болезни; в таком положении Чубинский прожил четыре года, пока благодетельная в этом случае смерть не прекратила его страданий”.
Помер Павло Платонович 26 січня 1884 р., тобто за один день до свого 45-річча. Життя було подвигом, але смерть… Смерть принесла на довгі роки повне забуття: царська влада замовчувала, більшовицька – викреслила й заборонила, а сучасна українська згадує лише як автора гімну України, який, як і 100 років тому, співають виключно лише національно свідомі українці. Державні ж чиновники самостійної незалежної Української держави зі страхом вдивляються в текст, але так і не можуть подолати рубіж другого куплета. “Страшні” слова: “Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону” – це Рубікон, подолати який ніяк сучасна влада не може, а це дуже прикро. Приклади з національних гімнів Великої Британії, Польщі або інших держав демонструють, як хвацькими висловами виховується національна свідомість і всі громадяни від слів гімну отримують найвищу наснагу.
Така політична “обережність” стосовно своєї національної історії має досить сталі традиції ще з царських часів. А вже після Другої світової війни польським комуністичним керівництвом була проведена операція “Вісла” – насильницьке переселення, а при спротиві, то й фізичне винищення українських автохтонів у районах біля р. Сяну, про які нагадує гімн України. Про це не хочеться згадувати ні польській владі, ні їхнім колегам у Москві, через це й “соромляться” в Києві офіційно визнати слова Павла Платоновича Чубинського офіційним гімном Української держави.