| КУДРЯ Іван Данилович (24.6.1912-?.?.1942) - розвідник, капітан, Герой Радянського Союзу (1965, посмертно). В органах НКДБ СРСР з 1938 року. Під час Великої Вітчизняної війни - начальник розвідувально-диверсійної групи в Києві. Страчений гестапо. |
|---|
Іван Кудря народився 24 червня (7 липня) 1912 року в селі Сальків (нині - Проців) Бориспільського району. На долю хлопчика випало важке дитинство: батько загинув під час першої світової, мати залишилась із трьома дітьми. неполегшало й після того, як мати вдруге вийшла заміж за односельця Василя Гавриловича Куценка, до того ж через деякий час у сім'ї народилося ще троє дітей. У пошуках заробітку 1926 року сім'я переїхала до Ново-Наталіївки на Херсонщині. Як і раніше, Іван батракував, разом із старшими братами допомагав батькам годувати сім'ю.
Школу-семирічку хлопець закінчив 1930 року - на три роки пізніше від своїх ровесників. За рекомендацією тієї ж школи вступив на шестимісячні вчительські курси у Херсоні, після закінченння яких працював завідувачем чотирирічної школи в Ново-Наталіївці. Дещо пізніше працював слюсарем машинно-тракторної станції. В жовтні 1934 року Івана призвали на військову в прикордонні війська.
Старанність молодого воїна, жагу до знань і військової майстерності помітило командування командування прикордонного загону. У травні 1935 року його як одного з кращих прикордонників відправили до ново-Петергофського військово-політичного училища НКВС.
Після здобуття освіти у 1938 році Кудрю рекомендували в апарат зовнішньої розвідки. У березні 1941-го його відрядили до Києва, де він очолив один із відділів Першого (розвідувального) управління НКДБ УРСР.
Напруженою була робота органів держбезпеки у передвоєнні місяці, але ще більше вона ускладнилась після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Обстановка воєнного часу вимагала створення та підготовки оперативних груп для підпільної роботи в умовах окупації. Залишені у німецькому тилу розвідники часто зазнавали труднощів через відсутність надійного зв’язку з Центром, документів прикриття, бойових і матеріальних засобів.
У серпні, коли виникла загроза окупації Києва, Кудря дав згоду залишитися в тилу ворога для підпільної диверсійної й розвідувальної роботи. Він стає Кондратюком Іваном Даниловичем і обирає псевдонім “Максим”. На службі він більше не з’являється, змінює свою зовнішність, відпускає вуса. Для Кондратюка розробили легенду-біографію, за якою він - син репресованого священика, викладач української мови та літератури середньої школи.
Іван Данилович оселився на Інститутській вулиці у Груздової Марії Ільківни під виглядом її чоловіка, яка згодом виконувала доручення підпілля. Помешкання Груздової стало не лише місцем перебування резидента, а й сховищем зброї, грошей, документів, засобів зв’язку з Центром. Кудря негайно почав формувати розвідувально-диверсійну групу. Забезпечувати зв’язок з Центром мали радисти К.М.Ємець та А.Ф.Кравченко, які могли передавати повідомлення в ефір з квартири Є.М.Линкевича, де була схована радіостанція.
У перший же день окупації Києва “Максим” вийшов на вулицю. Увечері він передав Кравченкові текст першої радіограми в Центр про становище в Києві. Однак Центр на позивні не відповідав.“Максим” вимагав, щоб Ємець в обумовлений час виходив на зв’язок з Центром, але наприкінці жовтня 1941 року повністю розрядилися батареї і зв’язок остаточно втратився.
У місті залишалися й інші працівники НКВС, зокрема І.Пісковий та К.Піменов. “Максим” знав про це. На третій день окупації Києва він зустрівся з ними й дізнався, що завдання вони виконали й найближчими днями пробиратимуться до своїх. “Максим” вирішив скористатися нагодою і передати інформацію через них.
Всього передбачити неможливо: через тиждень панування фашистів із будинку, де знайшов притулок Кудря-Кондратюк, виселили усіх мешканців, а сам будинок зруйнували. У полум’ї пожежі згоріло все, що зберігалося у схованці. Група залишилася без зброї та шифрів. “Максим” втратив надію на встановлення радіозв’язку з Центром. Не маючи жодних вістей про долю Піскового та Піменова, він вирішив продублювати інформацію, передану через них, доповнивши її новими даними про становище в Києві. Доставити інформацію він доручив Кравченкові та Ємцю, які потрапили в поле зору районної поліції, а тому залишатися в місті їм було небезпечно. До того ж рація не працювала і вони як радисти не могли зробити щось корисне для групи.
Перетнувши лінію фронту в районі Ольховатки Донецької області, Кравченко і Ємець 12 січня 1942 року без перешкод дісталися Старобільська, де розміщувався наркомат внутрішніх справ УРСР.
Незважаючи на відсутність зв’язку з Центром, підпільники не припиняли розвідувальної роботи. Ще до приходу окупантів Кудря встановив зв’язок із Євгенією Бремер, німкенею за походженням, чоловік якої до війни працював в органах НКВС. За допомогою Бремер “Максим” познайомився з артисткою Київського оперного театру Раїсою Окіпною, котра згодом активно допомагала Кудрі збирати розвідувальну інформацію. Бремер забезпечила регулярне прослуховування московських радіопередач. Вона занотовувала повідомлення Інформбюро, а “Максим”, користуючись цими записами, складав тексти листівок. Євгенія на друкарській машинці розмножувала їх і розповсюджувала в місті.
“Максим” створив сім диверсійних груп. Вже в кінці вересня 1941 року були проведені перші акції відплати: вибухом було знищено німецьку воєнну комендатуру, а вслід за нею злетів у повітря кінотеатр, в якому демонструвався фільм для німецьких солдатів.
1 травня 1942 року одна з груп вчинила диверсію на перегоні Київ-Жмеринка: ешелон з боєприпасами та живою силою противника полетів під укіс. Ще одна диверсія була вчинена на станції Дарниця. Члени іншої групи зіпсували гальма трамваю, що перевозив гітлерівських офіцерів. Вагон їхав на Поділ і зійшов з рейок. Аварія коштувала життя багатьом окупантам.
Попри всі негаразди “Максим” не втрачав надії, що Центр вживе заходів, аби відновити зв’язок із групою. Так воно й сталося: У квітні 1942 року з підмосковного аеродрому піднявся літак, на борту якого були радист і два зв’язківці. Поблизу Білої Церкви літак потрапив під сильний обстріл зеніток, внаслідок чого пасажири десантувалися далеко від Києва - у районі Могилів-Подільського.
Як згодом розповіли учасники цієї операції, що залишилися живі, на їхню долю випало чимало лихих пригод. Анатолій Трусов приземлився на дерева на околиці села Политанок Могилів-Подільського району. Майже три тижні діставався він Києва, кілька разів дивом уникаючи облав.
Складнішим був шлях у Лідії Росновської і радиста Олексія, що летіли разом із Трусовим. Під час приземлення Лідія підвернула ногу. Олексій допомагав супутниці пересуватись, несучи на плечах рацію та решту вантажу. Не раз радистові доводилося залишати апаратуру в безлюдних місцях, щоб потім повертатися по неї і рухатись далі. Лідія зовсім знесилилась. До того ж вона застудилася і захворіла. І все ж підпільниця дісталась до Києва, а Олексій, на жаль, загинув: коли він повертався за рацією, його схопили.
За планом Центру Трусов і Росновська мали залишитися в Києві й вести розвідувальну роботу під керівництвом Кудрі. Проте реальних можливостей для їх надійної легалізації у “Максима” не було. Папери, якими забезпечила своїх посланців Москва, зникли разом із рацією. Родичі Лідії виїхали з Києва, тому розраховувати на їхню допомогу було не можливим. Усе це змусило “Максима” відправити їх назад із докладним звітом про виконану роботу.
Розвідник, що діє у лігві ворога, не застрахований від несподіванок, і виручають, у таких випадках самовладання, мужність та винахідливість.
Якось наприкінці вересня 1941 року “Максим” ішов вулицею і помітив, що до нього пильно придивляється кремезний чоловік. Іван Данилович одразу пригадав цю людину. Напередодні війни Кудря, працюючи в Народному комісаріаті держбезпеки, вів справу щодо колишнього петлюрівця, якого умовно звали “Вусатим”, - саме він постав тепер на його шляху. Виявивши неабияке самовладання, розвідник спокійно повів бесіду з “Вусатим”. З’ясувалося, що той служить перекладачем спеціальної комісії гестапо. Кудря зміг схилити “Вусатого” до співпраці з радянською розвідкою. Колишній “підопічний” повідомив Кудрі прізвища німецьких агентів, котрих засилали в тил Червоної Армії. Інформацію про цю агентуру Іван Данилович надіслав до Москви через зв’язківців. Врешті-решт гестапівці розкрили роботу “Вусатого” і знищили його.
Якось група “Максима” зібрала цінні розвідувальні дані, які слід було терміново відправити на Велику Землю. Не маючи для виконання завдання потрібної людини, Кудря вирішив сам перейти лінію фронту й особисто доповісти центру. Проте він був затриманий і посаджений в табір для військовополонених. Незабаром його “дружина” Груздова отримала через хлопчика записку: “Я затриманий, перебуваю в таборі. Ти, як дружина, можеш мене визволити”. Діставши через своїх людей позитивні документи й характеристики, Марія Ільківна добилася в начальника табору звільнення свого “чоловіка”.
Одного разу Кудря отримав інформацію, що поблизу Вінниці в лісі німці споруджують якийсь секретний воєнний об’єкт. Від залізничної станції до лісу прокладено залізничну колію та автомобільну дорогу. Будівництво велося в цілковитій таємниці. Іван Данилович дав завдання Раїсі Окіпній виїхати до Вінниці й зібрати інформацію про цю споруду. Артистка була вінничанкою, тож “Максим” гадав, що дістати дозвіл на поїздку до рідного міста вона зможе без проблем. Але Іван Данилович не знав, що під Вінницею німці будували ставку Гітлера й тому все, що було пов’язане з цим містом, автоматично ставало предметом особливої уваги гітлерівських спецслужб. Тому, коли Окіпна звернулась до шефа оперного театру з пропозицією дати концерт у її рідному місті, про це стало відомо керівництву служби безпеки. СД організувало перевірку Окіпної. Спостерігати за нею доручили агентові СД “Нанетті” - Наталії Францівні Грюнвальд. Остання зуміла завоювати довіру артистки. Коли ж Кудрі стало відомо, що Окіпна познайомилася з лікаркою, яка завідувала лабораторією міської поліклініки, він не втримався від спокуси познайомитися з цією жінкою. Так і Кудря потрапив у поле зору гестапо.
Окіпна відрекомендувала новій знайомій Івана Даниловича як студента Івана Кондратюка і попросила виписати для нього довідку про звільнення від занять. Протягом подальшої роботи гестапо добуло додаткову інформацію, що давала підстави підозрювати Кудрю в підпільній діяльності.
П’ятого липня 1942 року І.Кудрю й Р.Окіпну заарештували. Наступного дня взяли під варту Є.Бремер.
Незважаючи на арешт керівника групи, радянські розвідники не припиняли підпільної роботи. Групу очолив заступник “Максима” Дмитро Соболєв. До арешту Іван Данилович завбачливо передав зошит із списком ворожої агентури та деякі інші документи, що стосувалися діяльності резидентури, на зберігання членові групи Марії Василівні Сушко. Коли Кудрю заарештували, Марія Василівна віддала ці документи Дмитрові Соболєву. Під час боїв за визволення Києва 4 листопада 1943 року Соболєв загинув. На першій сторінці зошита Соболєв власноручно написав: “Прошу радянських патріотів зберігати ці записи і в разі моєї загибелі від рук ворогів моєї батьківщини - німецьких фашистів, коли прийде Червона Армія, передати їх відповідним органам”.
Довгий час доля І.Кудрі, Р.Окіпної, Є.Бремер була невідома. Через багато років після ретельних пошуків стало відомо, що вони загинули в катівнях гестапо.
До сьогодні немає точних даних про день загибелі івана Кудрі. відомо лише, що він помер, так нічого і не сказавши гестапівцям, не розкривши жодного імені, жодного епізоду з роботи підпільників.
8 травня 1965 року указом Президіуму Верховної ради СРСР за видатні заслуги в створенні та керівництві піпільною розвідувальною організацією в місті києві, мужність та відвагу, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, Івану Даниловичу Кудрі було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також був нагороджений орденом Леніна.
Його іменем названо вулиці В Києві, Борисполі та інших містах України. Про подвиги групи “Максима” Вадимом Собком написано п'єсу “Київський зошит”, і 1966 року знято фільм “Два роки над прірвою” на кіностудії імені Довженка.
В збірнику документів "Київщина в роки Великої Вітчизняної війни. 1941 -- 1945" (Київ, 1963р.) наводиться витяг "З довідки КДБ при Раді Міністрів СРСР про диверсійно-розвідувальну діяльність групи підпільників м. Києва під керівництвом І. Д. Кудрі". В цьому документі розповідається про ряд подвигів групи чекістів, на чолі з Іваном Кудрею, до якої входили Д.Соболєв, А. Печенєв, Р. Окіпна, Є. Бремер та інші, і зокрема там говориться таке (цитуємо мовою оригіналу): "В городе ... не прекращались пожары и взрывы принявшие особенный размах в период с 24 по 28 сентября 1941 года, в числе других был взорван склад с принятыми от населения радиоприемниками, немецкая военная комендатура, кинотеатр для немцев и др. И хотя утвердительно никто не может сказать. кто конкретно осуществлял подобные взрывы, уносившие в могилу сотни "завоевателей", нет сомнения, что к этому приложили руку лица, имевшие отношение к группе "Максима". Главное же состояло в том, что заносчивым фашистским "завоевателям" эти взрывы давали понять, что хозяином оккупированной земли являются не они".
Як відомо, з кінця вересня і аж до зими в центрі Києва тривали пожежі й вибухи, внаслідок яких центральна частина міста, зокрема вулиці Хрещатик, Прорізна, Б. Хмельницького аж до Володимирської вулиці, Інститутська, Миколаївська, Лютеранська були зруйновані вщент. Було висаджено в повітря Успенський собор Лаври, у склепах якого були поховані найвизначніші представники вищої світської, воєнної й духовної аристократії Давньої України.
За радянських часів пропаганда звинувачувала у зруйнуванні Успенського собору німців. До цих звинувачень долучилася і Російська Православна Церква. Проте зараз нам уже відомі імена виконавців злочину: робили це терористи-диверсанти Червоної армії під керівництвом полковника Іллі Старінова, серед помічників якого був і партизан Іван Кудря...
Звичайно, під час війни жертви неминучі - як людські, так і матеріальні. Проте задумаймося: чи й справді доцільно робити "героєм" людину, яка зруйнувала історичний центр столиці, й називати її ім'ям вулиці? Ми завжди пам'ятатимемо мужню боротьбу за звільнення нашої батьківщини. Та, можливо, дещо не такою ціною...